Життя та творчість

1926-1949 Великих подій, чи історичних битв, які б удостоїлися записів у літописах – немає. Хіба що, в 1-шу Світову війну мад’яри, що прийшли в село, пограбували церкву, розбивши двері, забрали всі церковні ризи, золоті чаші та інші цінні речі. Священником тоді був отець Петро Курчаба, який згодом хрестив Володимира Патика

В 1935 році в селі діяла вже трикласна школа, навчання велось польською мовою. Уроки української мови були 2 рази на тиждень і вела їх та сама вчителька. Залишки школи. у вигляді зруйнованого фундаменту, збереглися до сьогодні.

Про свою хату Володимиром написано рядок споминів:

«На подвір’ї росли 2 великі верби, в кутку подвір’я ріс кущ ліщини, який рясно родив горіхи, які я любив малювати. Подвір’я було широке, город і сад – великі і тягнулись вони аж до лісу, де ріс сакральний дуб, знаходилось кладовище всіх вояків всіх воїн, які проходили через наше село».

В сім’ї було четверо дітей. Володимир був третьою дитиною. І коли йому виповнився рік, його колиску зайняла наймолодша сестричка Ганнуся. Тому він ріс біля колиски, біля лавки, біля маминої спідниці і топтав ряску біля порогу хати. Ріс – як всі його ровесники: набирався сільської мудрості, але твердив з дитинства, що буде художником. З нього кепкували, сміялися і де-коли били, бо він цурався сільської роботи. Але ніщо не похитнуло його мрію. Закінчив сільську, тоді вже шестирічну школу, а це вже був 1940 рік, подався в місто Ходорів, щоб одержати семирічну освіту. Дорога до школи була довжиною 7 км, в день він проходив 14 км. А вже в чотирнадцяти річному віці, в 1941 році, за 2 тижні до війни він поїхав до Львова, щоб поступити в Художню промислову школу. В полотняній торбі він привіз Свідоцтво про закінчення школи, рисунки свого села, свого подвір’я і пастушків, з якими пас корову. І був зарахований на навчання. Дома всі були здивовані. Нарешті, змирились…Володимир був першим, хто пішов на науку з села.

Почалася війна і до села долітали щоразу різні тривожні вісті. Володимир чекав, чи відкриється школа, чи зможе він вчитися. Школа відкрилась 16 березня 1942 року і вдруге його прийняли і він почав свою художню науку.

Родини і знайомих у Львові не було. І тому щодня він їхав на даху поїзда заради навчання. А воно було платне. Директор школи Михайло Осімчук зрозумів, хто перед ним стоїть і взяв його на безкоштовне навчання. В школі він потоваришував з Карлом Звіринським і тепер уже спільну біду ділили на двох. Їхніми однокурсниками були Іван Скобало, Софія Караффа–Корбут, Микола Батіг і Лариса Крушельницька.

Навчання тривало до червня 1944 року і відновилось в вересні 1945 року. Після успішної здачі іспитів, він був зарахований на 3 курс Художнього училища 1945–1946 навчального року. Гуртожитку в училищі не було. Зі Звіринським вони жили на приватній квартирі на вулиці Данила Галицького. Сільським дітям було тяжко, бо їм треба було здобувати кошти не лише на хліб, але і на засоби навчання: фарби і папір. Але 3-й курс закінчився. Викладачами у них були: Григорій Смольський, Микола Федюк, Роман Сельський, Емілія Дроздовська.

З початку 4-го курсу нависла загроза закриття училища і відкриття інституту.

І дійсно, 12 серпня 1946 року Рада Міністрів СССР прийняла рішення про відкриття інституту у Львові. І 20 листопада було оголошено про набір студентів. Володимир здав чергові вступні іспити і наказом №21 від 1947 року був зарахований студентом 1-го курсу Художнього інституту. В цей час в інституті вчилося 70 студентів, а викладачів було 34. Навчальний процес в інституті розпочався 7 лютого 1947 року.

Роки навчання були важкими для всіх – для тих, хто не був на війні і для тих, хто повернувся з неї: неймовірна дорожнеча, карткова система, мізерні стипендії, відсутність нормальних умов для життя. Світлою постаттю в тому середовищі був викладач Роман Сельский, який зі слів Володимира «умів втікати від реальності в свій ідеалізований світ і вів за собою своїх учнів», котрі все життя засвідчували вдячність своєму Вчителю.

Закінчено 3 курси. Навчання на 3-му курсі співпало зі всесоюзною боротьбою з «формалізмом» в мистецтві.

Треба було бути вірним «правді життя», тобто натуральному розмальовуванню, проти чого бунтував Патик. І тому наказом № 165 від 9 грудня 1949 року «За вперте ігнорування вказівок викладачів студентів 3 курсу Звіринського Карла і Патика Володимира виключити з інституту.»

1950-1959 Обидва були позбавлені і стипендії, і гуртожитку. Додому їхати Володимир не наважився. Ночував на вокзалі. Роман Сельський дозволив їм обом відвідувати його майстерню, отже, малювати.

Долею Володимира зацікавилася Ірина Вільде. За її проханням сім’я Левицьких прихистили бездомного студента, виділивши йому канапу в одній зі своїх кімнат, яка і донині стоїть в музеї Левицьких. Родина Левицьких стала його друзями до кінця їх життя. Виявилось, що тітка Звіринського є депутатом Верховної Ради УРСР і завдяки її втручанню за Наказом № 15 в лютому 1950 року їх поновили в інституті, але без стипендії і гуртожитку. Вони знову повернулись до пані Кшисі на вулицю Данила Галицького.

Знайомство зі студентом по текстилю Мар’яном Кіпріяном (потомком графа Скарбека) дало можливість Карлу і Володимиру відвідувати театри ім.М.Заньковецької та оперний. А вони допомагали йому розмальовувати декорації.

Буремні часи були в інституті: мінялися ректори, викладачі, відбувались арешти (В.Любчик), покидали вуз студенти. І коли прийшла пора виконання 1-х дипломних робіт, виявилось, що немає спеціалістів, які б фахово вміли вчити студентів.

Патикові повезло: керівником його дипломної роботи був призначений художник, запрошений з Ужгорода, Йосип Бокшай.

Дипломна робота була захищена на відмінно 2 липня 1953 року. Володимиру вручили диплом з присвоєнням кваліфікації «Художник декоративного мистецтва».

На роботу він був скерований в Обласне Управління культури інструктором. Для нового місця роботи треба було заповнити цілу низку паперів, а «Особистий листок по обліку кадрів» вимагав відповіді на 38 питань.

В.Патик став чиновником: мав складати плани, писати звіти, організовувати виставки народних митців. Це не було в природних здібностях Володимира.

Знову йому допомогла доля: Відділом образотворчого мистецтва в Будинку творчості завідувала Софія Вальницька, яка товаришувала з Романом Турином, родиною Сельських, знала Володимира і цікавилась його творчістю. Це вона за нього складала звіти, плани, організовувала різні заходи. З кожним днем він все більше переконувався, що ця робота не для нього. Кожної хвилини, вільної від службових обов’язків, він бігав на Високий замок і малював куточки старих вулиць.

Йому потрібна була майстерня. В будинку № 5 по вулиці Щербакова (тепер Михайла Грушевського) мешкала вдова художника Машковського пані Феліція в одній з кімнат чотирьох кімнатної квартири і чекала на дозвіл виїзду до Польщі. У вдруге Ірина Вільде, яка знала пані Машковську, допомогла Патику: добилась у влади дозволу на одержання ним цієї кімнати, а в придане – ще й прекрасну раму розміром 2,3м х 1,75м (власником якої зараз є молодий художник Петро Сметана).

І перед Володимиром стало питання, чи варто «кидати» роботу і стати «вільним» художником?

А з чого жити?

У Спілці художників, що була розташована на площі Міцкевича 17, організували виставку до «300-річчя Воз’єднання України з Росією». Володимир Патик виставив свою першу картину «Старі Нагуєвичі». Картина мала успіх – подобалась відвідувачам. Щось дивовижно рідне побачили в ній люди: хтось згадав рідне село, хтось дорогу над потоком, що біля його хати, хтось у фігурі старця свого сусіда. А старших людей картина вразила далекою юністю і повернула в думках у роки дитинства.

Це був перший успіх художника, на який він не сподівався. Картину подарували канадським українцям, надрукували у підручнику з української літератури для 9-го класу, включили в альбом, випущений до 100-річчя Івана Франка. Володимир зробив декілька авторських повторень: для музею в селі Нагуєвичі і для музею Івана Франка у Львові.

Ціна картини була оцінена – 350 крб. Це був перший творчий заробіток художника.

У 1956 році В.Патик знайшов роботу в Художньому фонді УРСР, керівником якого було Управління Спілки художників УРСР. Фонд приймав замовлення з різних установ і розподіляв їх серед художників. В фонді Патик пропрацював до 1991 року. За особистим замовленням Львівської влади В.Патик мав створити стінні розписи у фойє кінотеатру ім. Б.Хмельницького «Хмельницький під Львовом в 1648 році». Невідомий стан цих розписів зараз, бо кінотеатр багато років не працює.

Згодом він відобразив цю подію на полотні для музею зброї у Львові.

В.Патик виконав рельєфні мозаїки «Море і риби» (Львів), «Сонце, повітря, вода» (Моршин) і монументальне панно у Науково – дослідному інституті (Львів).

Творчо працюючи, він бере участь у всіх виставках Львова: Всесоюзних, республіканських, міжобласних.

Після участі в 6-ти Обласних, 2-х Республіканських і 1-й Всесоюзній виставках Володимир Патик був прийнятий в члени Спілки художників України, а це було 1 листопада 1957 року. А 17 січня 1958 року Президія Спілки художників УРСР (протокол № 5) остаточно прийняла його в члени цієї Спілки.

Нарешті, є всі умови для творчості і право брати участь у всіх виставках.

І Володимир Патик малює, малює – його твори подобаються людям, ідуть між людей: хто на іменини, хто на уродини, хто в подяку лікарю, вчителю, закуповують музеї. З’являються колекціонери.

Володимир любив дарувати картини людям, яких шанував і любив.

13 вересня 1958 року В.Патик одружився. 1 серпня 1959 року став батьком, але залишався «вільним художником».

1960-2016 В дитинстві відмовлявся від сільської роботи, а одруженим – від побутових обов’язків.

«Я змирилась і крил не обрізала»- сміючись, говорила дружина.

Мінялися адреси проживання, адреси майстерень. Росли діти (Остап народжений в 1964–му році).

Проходили роки за роками, а Патик все малював і малював – іншої роботи у нього не було.

Володимир об’їздив весь Радянський Союз: від Мурманська до Єнісею, від Заполяр’я до Бухари і Хіви, але за кордоном вперше побував в 1967-му році. Завдяки пану Володимиру Дідуху (уроженця села Русів), який звернувся до пані Стефанії Тисовської – очільниці головної референтури жіночих відділів Карпатської Січі – «Жіноча січ» в місті Хуст. Вона погодилася вислати запрошення.

В Празі ми познайомилися ще з одною легендарною людиною – Левком Лукашевичем, що був наймолодшим бійцем під Крутами, який повернувся живим і проживав разом з дружиною Стефанією в Празі.

На запрошення Юрка Копистянського, що був братом Ярослава Копистянського, товариша В.Патика, Володимир двічі відвідав Канаду, де, очевидно, відбулися 2 його виставки.

А завдяки панству Володимиру і Оксані Струків (з ініціативи Богдана Сороки) він з дружиною відвідав Париж і Сарсель.

Вдруге Володимир був в Парижі на запрошення свого товариша, львівського скрипаля, Міті Вайснера, що жив в Монпельє.

Свого любимого В. Ван Гога «на живо» він побачив, маючи 70 років – ось коли прийшла для нього справжня творча воля!

Втретє Володимир був у Франції в 1993-му році на запрошення українського осередку в місті Маквілері для оформлення екстер’єру каплиці.

Але попри всі життєві перепетії, Патик завжди говорив: «Я щаслива людина, бо роблю те, що хочу».

А вже зі своєю Україною він розмовляв мовою пензля.

-І я пройшов Шевченкові дороги,
І я вклонився Хортицькій траві.
Чи чуєш, Україно: б’ють пороги,
Що сховані, але вони – живі.
Відвідав Черкащину – намалював:
«Шевченко серед селян»,
«Земля Шевченка»,
«Реве та стогне Дніпр широкий»,
«Ох, не однаково мені»,
«Черкаські вітряки»,
«Голодомор»,
«Хортиця» – серія робіт.

Відвідав Холодний яр – знайшов місце розташування Мотриного монастиря, побачив кинуту напризволяще Троїцьку церкву.

Відвідав село Грушівці, де народився Сірко і село Купулівка, де він похований, і про все побачене оспівав в своїх творах.

Був і в Седневі на Чернігівщині в 1989 році і, очевидно, намалював палац Іллі Лизогуба, де був Т.Шевченко перед своїм арештом.

Горить Бібліотека Академії Наук (24 05.1964 року) – Володимир малює картину «Палаючий манускрипт». На виставці у книзі відгуків знаходимо такий запис:

«І досі не знаємо, як жити – чи маскувати свій вогонь, як Патик, чи горіти в борні, далеких ув’язнень?» – написала група відвідувачів з Київщини.

А як же оспівав кольорами Карпати -то вони сині, то рожеві, то білі, то оранжеві, то зелені.

Вони і спокійні, але бувають грізними, народжуючи і опришків, і Довбуша.

А чи міг він не відвідати край Василя Стефаника?

-Був! Був в хаті, де жив і помер Василь Стефаник, познайомився з його братом Кирилом, який був директором музею.

Був біля Кам’яного Хреста, вклонився і запалив лампадку на могилі письменника і його батьків.

З’явились роботи:

«Русівська земля»,

«Жінка з Русова»,

Осанна соняшникам і вітрякам.

А сотні його соняшників, (хоч «квітка сонця» примандрувала до нас з Північної Америки в середині ХVIII-го століття і тому не була оспівана Шевченком: немає її ні в його поезії, ні на його картинах) розійшлися поміж людей!

На картинах Патика так намальована ця квітка, що стала символом України!

Ще слово – про вітряки, які з’явились у нас ще за часів Київської Русі. Будували їх обабіч доріг у полі, на пагорбах за селом. Не було села без вітряка, як церкви без хреста. Про них співають в піснях, про них розказують легенди. А ті, що уціліли, хоч покинуті людьми, стоять з обламаними крилами. Саме їх малював Володимир: бо це воїни, хоч і побити, але живі.

Остання персональна виставка Володимира Патика відбулася в 2006 році до «80 ти річчя Маестро».

А на ретроспективній виставці 2016 року глядачі вперше побачили картину «Козаки Хмельницького під мурами Львова», яка мала би експонуватись в музеї «Арсенал». Автор, опираючись на історичну правду, намалював прапори козаків синьо-жовтого кольору, тому вона і не була експонована в музеї, на замовлення якого була намальована. Знайшла вона прихисток в селі Вишнівчику на Збаражчині, в напівзруйнованому замку Яреми Вишневецького, яку випадково знайшов син Володимира Остап.

Відійшов у вічність Володимир Патик в день Храмового свята свого села – 28 серпня 2006 року.

ВИСТАВКИ народного художника України Володимира Патика

1954р. – Львів
1972р. – Рига (Латвія), Будинок художників. (Відгук в газеті «Вільна Україна» за 19.07.1972р.)
1989р. – Львів
1990р. – Миколаїв, Всеукраїнська художня виставка «Мальовнича Україна»
1991р. – Галерея Софії Скрипник (Канада) – клуб українських митців Канади
1991р. – Бієнале «Львів – 91 – Відродження»
1991р. – Виставка «Львівська мистецька сцена»
1992р. – Виставка «Львівська весна»
1994р. – Львів, Київ «Мистецтво Львівщини»
1994р. – Виставка НАМУ «Хутір»
1996р. – Львів, Персональна виставка
1996р. – «Спогади про Чехію»
1997р. – Львів, «Осінній салон»
1999р. – Торонто (Канада), Персональна виставка
1999р. – Виставка шаржів «Львів сміється»
2000р. – Львів, «Осінній салон»
2001р. – Львів, «Осінній салон»
2001р. – Торонто (Канада), Персональна виставка
2001р. – СаHн – Мішель (Франція)
2003р. – Львів, «Осінній салон»
2003р. – Львів, «До Шевченківських днів»
2003р. – Мінськ, Білорусія «Ми зі Львова»
2004р. – Шанхай (Китай) в He Shuifa Art Museum? В якому зберігаються його твори)
2004р. – Київ, Всеукраїнська виставка «Мальовнича Україна»
2004р. – Львів, «Осінній салон»
2005р. – Миколаїв, Всеукраїнська художня виставка «Мальовнича Україна»
2005р. – Львів, «Осінній салон»
2006р. – Полтава, Всеукраїнська художня виставка «Сучасний український краєвид»
2006р. – Одеса, Всеукраїнська художня виставка «Мальовнича Україна»
2006р. – Національний музей ім. А. Шептицького «До 80-ти річчя Володимира Патика»
2016р. – Ретроспективна виставка Патика
2018р. – Львів, Галерея Чері Боумена, «Людина, народжена з пензлем в руці»

ПОЧЕСНІ вчені звання, дипломи, грамоти, подяки
народного художника України Володимира Патика

1985р. – Пам’ятна медаль меморіалу А.І Куїнджі, НСХУ
1989р. – Членський квиток крайової організації Народного Руху (№ 105)
1993р. – Запрошення до участі у святкуванні 1000-ліття Хрещення Русі – України
1994р. – Вчене звання – доцент (№000512 від 28 березня 1994р.)
1995р. – Член Комісії Львівської Архиєпархії Української Греко- Католицької церкви, Собор Св. Юра
1996р. – Заслужений художник України (№289 від 22.08.1996р.)
1996р. – Почесний громадянин міста Львова (посвідчення №7, Міська Рада м. Львова)
1998р. – Посвідчення «Ветеран праці» – безтермінове і дійсне на всій території України
1999р. – Державна премія ім. Тараса Шевченка
2000р. – Диплом Лауреата Міжнародного симпозіуму художників та скульпторів «Мукачево: роки, століття…»
2001р. – Диплом Лауреата Львівського «Осіннього салону» «Високий замок -2001»
2002р. – Львів, Подяка з нагоди Всеукраїнського Дня художника за багаторічну творчу діяльність та активну громадянську позицію (Міська Рада, Куйбіда, квітень 1998 – квітень 2002)
2006р. – Вища відзнака Народного Руху України «За заслуги перед українським народом» II ступеня ( Голова Руху Борис Тарасюк, 6.09.2006)
2006р.- Звання Народний художник України (Указ № 011006 від 28.11.2006 р. Президента України)
2006р. – Орден Ярослава Мудрого V ступеня (Указ Президента України від 18.12.2006р.)
2011р. – Ювілейна медаль «20 років Незалежності України» (№822 від 19.08.2011 р.)

УЧАСТЬ у громадській роботі

1. Довголітній член Правління Спілки художників України.
2. Член Республіканського Правління спілки художників України (1962 – 1968роки)
3. Член художньої ради при Обласному Управлінні архітектури
4. Член Президії товариства «Україна»
5. Член Президії Обласної Ради миру
6. Член Президії «Народного Руху України»
7. Член комісії у справах підготовки реставрації робіт при Соборі Святого Юра
8. Член комісії по створенню пам’ятника С.Бандері у Львові.
9. Член комісії по створенню пам’ятника Т. Шевченку у Львові
10. Довірена особа кандидата в Президенти України В.Ющенка (посвідчення №13)
11. Довірена особа кандидата на посаду Голови??? Львівської Обласної Ради Гориня Михайла (посвідчення № 4)
12. Член товариства «Львівська Бесіда»